Заплутана історія, або Як треба дружити

Заплутана історія, або Як треба дружити

Вчимося дружити

1999 року у Хмельницький прибула делегація з Польщі. Були у її складі поважні особи: голова сенатського комітету з питань еміграції та поляків за кордоном Яніна Сагатовська, консул у Львові Вінцент Дембицький, ксьондз Станіслав Сєчка та інші представники політикуму і громадськості сусідньої держави. З українського боку їх вітала представниця Міносвіти пані Кашкіна, а від обласної держадміністрації Віктор Лундишев та начальники обласних управлінь. У муздрамтеатрі урочисто, під звуки гімнів «Єще Польска нє згінєла» та «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», розпочалися «Дні польської культури та освіти на Хмельниччині», які продовжилися пленарними засіданнями міжнародної наукової конференції «Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки». До початку самої конференції уже було гарно видруковано чималий том наукових та краєзнавчих матеріалів під такою ж назвою ( в одній із публікацій того збірника йшлося про бій поляків і росіян під селом Зеленці, що на Старокостянтинівщині) та програма різноманітних заходів у рамках конференції.

Саме програми, а точніше – різночитання у цих програмах українською і польською мовами - викликали моє зацікавлення тоді темою Російсько-Польської війни 1792 року.

Річ у тім, що програма перебування польських гостей передбачала відкриття пам’ятника у селі Зеленцях. У програмі, видрукуваній українською мовою, повідомлялося: «10.00. - Переїзд до с.Зеленці Старокостянтинівського району; 12.00. – Відкриття пам’ятного знака в с.Зеленці на честь повстанців під проводом Тадеуша Костюшка». А у програмі, написаній польською мовою, йшлося про щось зовсім інше: «Відкриття пам’ятного знака полякам, котрі загинули у битві під Зеленцями». Тобто: ні про якого повстанця Костюшка у польському тексті не йшлося, бо на час Російсько-Польської війни 1792 року і битви під Зеленцями Косцюшко (саме так його прізвище пишуть українські наукові видання) ніяким повстанцем ще не був і служив в окупаційних польських військах у чині генерал-майора однієї з дивізій на Правобережжі України. Повстанцем він став і очолив жорстоке і відчайдушне антиросійське повстання двома роками пізніше – 1794 року…

Але на мої зауваження тоді ніхто з політиків і науковців тоді не зважив, пам’ятний знак із зображенням найвищої військової відзнаки Польщі – ордена Wirtuti Militari – Військової Доброчесності – ордена, запровадженого королем Польщі Станіславом Понятовським після бою під Зеленцями - урочисто відкрили у присутності та за участю високих гостей (освятив пам’ятник ксьондз Станіслав Сєчка, «хвалу польському оренжу» виголосила пані Яніна Сагатовська), почесну варту несли «харцери» зі Славути, а потім ще й у Старокостянтинівському костелі капуцинів відслужили месу за «рицарів, які з хрестами на персах, які йшли у бій за волю своєї Ойчизни». Виглядало усе те якимсь невіглаством, коли не казати про хамство. Бо за яку вітчизну йшли у бій під Зеленцями ті «герої з хрестами на персах» і чи не було «хрестів на персах» у тих, хто був їхнім супротивником у тому загадковому бою. Бо ж і на боці поляків, і на боці росіян українців було більше, ніж тих і тих разом узятих.

Але, мабуть, широка культурно-розважальна програма, запропонована гостям з Польщі і столиці області у музейному палаці в Самчиках, гарні напої та наїдки зі здравицями про українсько-польську дружбу надавали нашим чиновникам упевненості, що вони зробили хорошу справу заради цієї дружби…

Що ж то була за війна 1792 року?

1791 року у Польщі було прийнято першу прогресивну для свого часу конституцію, відому як Конституція 3 Травня. Поляки чомусь вважають, що то була перша конституція у Європі і друга у світі після американської 1787 року. Хоча деякі дослідники називають її другою у Європі – після корсиканської конституції 1755 року. Про українську конституцію гетьмана Пилипа Орлика 1710 року у Європі поважно згадувати чомусь не прийнято.

Частина великої польської магнатерії виступила проти нової конституції, яка обмежувала їхню сваволю, і заснувала так звану Тарговицьку конфедерацію.

Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.

Торговицька конфедерація (Konfederacja Targowicka), змова поль. магнатів з К. Браніцьким, С. Щ. Потоцьким і С. Ржевуським на чолі (всі з Правобережжя) проти реформ Чотирирічного сейму і Конституції 3 травня в Речі Посполитій; проголошена 14. 5. 1792 в пограничному м-ку Торговиці (тепер с. Кіровоградської області), а фактично створена 27. 4. 1792. Разом з цим рос. війська вторгнулися на територію Польщі, що призвело до поль.-рос. війни.

У1788-92 польський сейм провів ряд реформ, спрямованих на послаблення позицій магнатської олігархії, посилення королівської влади та зміцнення становища Польщі щодо Російської імперії. Здійснені реформи і положення нової конституції (скасовували виборність королів, ліберум вето та позбавляли права голосу малоземельну шляхту, яка підтримувала інтереси магнатів) значно посилювали королівську владу та зміцнювали зовнішньополітичне становище Речі Посполитої, що не могло не викликати незадоволення як магнатської політичної опозиції, так і російського уряду. 14.5.1972 у м. Тарговиця (тепер с. Торговиця Новоархангельського району Кіровоградської області) одночасно з вторгненням російських військ на територію Правобережної України, що входила до складу Речі Посполитої, було проголошено про створення Т.к. План збройного виступу польських магнатів проти королівської влади (рокош) було розроблено ще в1791 у Петербурзі за участю російської імператриціКатерини II. У міру просування царських військ конфедерати встановлювали свої тимчасові органи влади, придушували повстання українських селян. Прагнучи припинити розгортання громадянської війни і зберегти за собою престол, король Станіслав Понятовський за вказівкою Катерини II приєднався до конфедерації. В умовах терору і репресій реформаторського табору конфедерати провели нові вибори до сейму, який зібрався 1793 не у Варшаві, де міцні позиції мали патріоти-реформатори, а в Гродно. Речі Посполитій було нав'язано правління магнатської олігархії та окупантів, усі демократичні реформи скасовано. Результатом Т.к. став другий поділ Польщі (1793) Росією і Пруссією, за яким до складу Російської імперії відійшла Правобережна Україна. У відповідь на політику Т.к. і розподіл країни вибухнуло повстання патріотичних сил під проводом Т.Костюшко (1794). Т.к. увійшла в історію Польщі як символ національної зради.

Зеленці чи Жилинці?

Отож, бій під Зеленцями 1792 року відбувся у той період, коли король Польщі Станіслав Понятовський ще був на боці прихильників нової конституції, так званих «реформаторів і патріотів», а проти його держави виступила Росія, котра інспірувала Тарговицьку конфедерацію. Бій був між регулярними польською і російською арміями. Але де саме? Мабуть, найавторитетнішим дорадянським істориком і краєзнавцем Волині був Микола Теодорович. Ось, що він подав в описі села Жилинці Заславського повіту: «У 1892 р. 18 червня тут була битва росіян з поляками, що тривала від 7 години ранку до 5 години вечора, при чому поляки, очолювані Йосифом Понятовським, були вщерть розбиті та утекли. У тому бою взяли участь польські генерали Пуппарт, Чапський, Вельгорський і Станіслав Мокроновський». (М.І.Теодорович. опис села Жилинці у ІСОЦІПВЄ, ВЄВ,1892, с.925, з посиланням на Balinskij "Star. Polska" t.2, s.925).

Тобто, йдеться про зовсім інше село з іншою, хоча й схожою назвою, - не Зеленці Старокостянтинівського району, а Жилинці колишнього Ізяславського, а віднедавна Шепетівського району. Хоча й Микола Теодорович вніс деяку плутанину, коли в описі Городища цього ж району, що поруч з Жилинцями, писав: «Один із польських воїнів, що шукав порятунку у втечі, зайшов у село Городище, у хату селянина Нижнього, де переховувався кілька днів. Покидаючи хату він вирізав для пам’яті на балці стелі рік “1794” (при перебудові хати цю балку порубали).” Автор помилково пов’язував цю дату з битвою “подле села Зеленец (Заслав. у.) польские войска, предводительсвуемыя Иосифом Понятовским, были разбиты русскими.” Відомо ж, що цей бій відбувся 1792 року. До речі, автор пише, що у Городищі, за селом, на березі ставу зберігся редут під назвою “вали”. Навколо цього редуту, на полях, при оранці, часто знаходять уламки шабель, шабельних піхв, кулі тощо, що свідчить про колишні битви, ймовірно, поляків з росіянами».
А як же пишуть про місце битви поляки, де за їхніми відомостями знаходиться село, бій біля якого ознаменовано запровадженням найвищої польської військової нагороди? А вони пишуть: Зеленці – село у повіті Заславськім, 13 кілометрів на схід від Заслава, 8 кілометрів від Шепетувки. (http://rzecz-pospolita.com/zielence0.php3). Тобто поляки подають локацію села Жилинці, називаючи його Зеленцями.

А чи Городище?

А як росіяни називають цю битву і місце, де вона відбулася? А вони називають її «сражением под Городищем». Щоправда іноді ще «Городищами» і один раз навіть «под Селенцами». Ось кілька цитат:

МорковИраклийИванович

В 1792 г. находился в миссииМ.И.Кутузова при заключении мира с Турцией и был послан кЕкатерине II с известием о подписании Ясского мира, за что получил чингенерал-майора. В том же 1792 г. сражался с поляками, командуя отдельным отрядом в корпусе генералаКаховского, и за отличие в сражении при Городище награждён орденом Св.Георгия 2-го кл. № 2926 июня 1792.

«Во уважение усердной службы, храбрых и мужественных подвигов, отличивших его при поражении войск противной в Польше фракции 7 июня 792 года при деревне Городище, где он командовал авангардом и благоразумными распоряжениями, искусством, храбростию и безпредельным усердием одержал полную победу».

Волков Михаил Иванович

В Польше в 1792 г.: 6 мая – при переправе из Молдавии через р. Днестр; 4 июня при Деревице; 7 июня - «при Городище, где за отличные подвиги, в том сражении оказанные, всемилостивейше пожалован Святого Равноапостольного князя Владимира 3 ст. орденом»; 15 июня – при Остроге; 26 июня – при Владимире (Волынском); 7 июля – при Дубенке.

РАЕВСКИЙ Николай Николаевич

Во время военных действий в Польше (1792) за отличия при Городище награжден орденом Св. Георгия 4-й степени.

Неверовский Дмитрий Петрович

Здесь ему пришлось принять участие в целом ряде сражений и здесь он получил первые боевые отличия. 4-го июля 1792 г. он находился в сражении при Деревице, а 7-го июлятого же года при Городище, где за отличие получил чин капитана.

ГИЖИЦКИЙ Игнатий Иванович (1752 - после 1814)

. В 1792 году воевал в Польше. За сражение при Городище получил орден Св. Владимира 4-й степени с бантом.

ЛЕШЕРН-ФОН-ГЕРЦЕНФЕЛЬД Карл Карлович (1760 - 1821)

Был переведён в Харьковский легко-конный полк, с которым принял участие в военных действиях с мятежниками. Отличился в деле при Городище (4 июня) и в бою при деревне Селенцы (7 июня), где отбил атаку польской кавалериии и захватил 3 пушки, за что 28 июня 1792 года был награждён орденом Св. Георгия 4-й степени.

Салунсков Иван Филиппович, сын грека, р. ок. 1770 г.

. Участник Польской кампании 1792 г., в боях: у Городища, при Острогах.

Графен Карл Федорович
"За храбрые и мужественные подвиги, оказанные при поражении войск противной фракции 4 июня 1792 года в Городище".

Кондратьев Василий Васильевич
секунд-майор Екатеринославского егерского корпуса

"За храбрые и мужественные подвиги, оказанныепри поражении войск противной фракции 4 июня 792 года в Городище".

Кашталинский Федор Степанович
подполковник Екатеринославского егерского корпуса

Дехтерев Петр Семенович
подполковник Елизаветградского конно-егерского полка

Пальменбах Евстафий
полковник

"Во уважение усердной службы, храбрых и мужественных подвигов, отличивших при поражении войск противной в Польше факции в 7 день июня 792 года при деревне Городище".

Булгаков Егор Абрамович
полковник

Жилинці – Зеленці - Селенці

Що нам відомо про історичну назву села, біля якого відбувся бій?

Не так багато, але й не мало.

В Краківському державному архіві зберігається унікальна і досі мало вивчена колекція документів відомого магнатського роду Санґушків, представники якого у XVIII-ХІХ ст. були володарями величезних латифундій в різних куточках Речі Посполитої [Ковальський М. П. Документи родинного фонду Сангушків Краківського державного воєводського архіву як джерела з соціально-економічної історії України XVI-XVIII ст. // Архіви України. – 1983. – № 3. – С. 60-63.]. Як спадкоємці князів Острозьких і Заславських, Санґушки посідали ряд волостей у межах Волинського воєводства, в тому числі й Заслав (Ізяслав) з навколишніми землями. Разом з цим маєтком власники отримали у спадок родовий архів князів Заславських, який на початку ХХ ст. був вивезений до Польщі. Без перебільшення, однією з перлин збірки є Заславська замкова книга, яка нараховує понад 800 записів і охоплює період 1572-1575 рр. Майже щодня до неї вносилися різного роду записи – скарги князівських слуг, заславських міщан та підданих з навколишніх сіл, торгівельні контракти між купцями, листи, угоди продажу-купівлі рухомого та нерухомого майна, накази та розпорядження дідича маєтку, декрети місцевого суду тощо. Більшість занотованих записів, зрозуміло, стосуються Заславщини, тобто Заславської волості, до якої в другій половині XVI ст. входило окрім міста ще 70 населених пунктів [Склад Заславської волості станом на 1581 рік (в алфавітному порядку, в переліку збережено давні назви населених пунктів): Бачманівка, Билів, Булижинці, Васьківці, Вачів, Вербівці, Веселівці, Волківці, Гнійниця, Данківці, Двірець, Довжок, Дчурдчів, Дяків, Дятилівка, Жилинці, Жуків, Завадинці, Здунів, Зубарі, Зубовщина, Ілщане, Каменка, Київці, Кіндратовичі, Корчин, Крива Лука, Кропивна, Лиса Гора, Лопушна, Миньківці, Мирочівка, Мирутин, Мислятин, Митківці, Михля, Михнів, Мокрець, Мокрець волоський, Наутуковщина, Ничогівці, Пашковичі, Перегонівці, Перемишль, Пиляєвське селище, Підлісці, Плеснів, Пліщин, Прилуки, Припутки, Путринці, Радосілки (Радошово), Ріпки, Сахнівці, Семаки, Сенютки, Скалин, Соснівка, Сошне, Судилків, Теліжинці, Тишковичі, Топори, Фаневщина, Цвітоха, Хонковичі, Чепцівці, Чотирбоки, Щурівці, Янцивичі. ].

(Про це написав Ігор Тесленко в розвідці про Заславську замкову книгу XVI століття)

Отож маємо найдавнішу назву села – Жилинці, яка датується 1581 роком. З іншого документа дізнаємося, що це село було спалене татарами 1589 року

(Книга Луцкая гродская, поточная, № 2415, годъ 1601, листъ 793 на обороте.)

1617 року село пограбували ще раз татари, не залишивши у селі жодного вола чи корови.

1629, 1648 років у селі Жилинцях було 16 димів, 1650 – 6 димів, а 1655-1658 – 5 димів.

(АЮЗР, часть седьмая,Т.2.)

У Жилинцях була дерев’яна Святомихайлівська церква, яку збудував за рік перед згаданою війною - 1791 року - поміщик Павло Бейзима, а також була дерев’яна дзвіниця при тій церкві.

Отож маємо низку документів, у яких це українське село назване Жилицями. Зеленцями і Селенцями зробили це село поляки й росіяни, які не знали місцевих топонімів. У поляків така помилка могла виникнути дуже просто, бо у їхньому алфавіті літери, що позначають звуки «Же» і «Зе» відрізняються лише значком над літерою – так званим «крескованєм». Коли такий значок зникає, то «Же» перетворюється на «Зе». А росіяни вже з тих польських Зеленець зробили Селенці. Але усі вони пишуть про бій біля Жилинець і Городища.

Цікавинка з українсько-польських різночитань

У Варшаві навіть існує вулиця на честь села, біля якого відбувся бій, і називається вона Aleja Zieleniecka w Warszawie. Так само на старих і нових польських картах село позначене як «Zieleńce». Поляки вперто тримаються своєї традиції написання назви українського села Жилинець.

Що то за бій був і хто кого там переміг?

Опис усіх перипетій зайняв би дуже багато місця, а тому подамо найсуттєвіші моменти. Ось, що пишуть росіяни.

Понятовський, відрядивши Косцюшка до Чорториї з демонстративною метою (для загрози повідомленням Леванідова), сам послав швидко свої війська трьома колонами через Чорторию, Боришковичі і Деревичі до Полонного, з єдиною метою випередити росіян. Леванідов готувався вже виступати, але, дізнавшись про рух Косцюшка, побоявся бути атакованим із фронту Понятовским і з тилу Костюшком, а тому залишився в Мирополі. Завдяки цьому Понятовський з часткою армії прибув безперешкодно до Полонного, але інші колони не змогли відірватися зовсім від росіян. 4-го червня о 3 годині ночі Каховський послав свої війська двома колонами, оминаючи правий фланг противника. Під час маршу з’ясувалося, що противник потягнувся вниз берегом р. Случ до м. Чорториї, відділивши до 4,000 піхоти, для прикриття маршу і переправ шляху до Полонного, і десять ескадронів для прикриття м. Любара та магазинів у таборі, які згодом при наближенні наших легких військ було спалено самим ворогом. Тоді Каховський направив обидві наші колони до сіл Діживщизни і Динківців, де були нашвидку влаштовані два мости через р. Бездонну Криницю і направлено греблю. Ворог, остерігаючись обходу його правого флангу, відступив; наші передові війська його переслідували і противник утікав, втративши 227 чоловік. Тим часом було помічено піхоту його лівої колони, що прикривала обоз та ре6шту магазинів. Каховський направив проти нього генерал-майора Маркова з Єкатеринославским єгерським корпусом. Більшість обозу було взято, інша кинулася до найближчої колони Вельгорского. Її наздоганяли наша кіннота і єгері. Біля села Деревичі (поблизу села Боришковичі, згадуваного польськими джерелами) сталося зіткнення з колоною Вельгорского. Поляки були відтиснуті до села Деревичі, а коли починали відступ, то під вагою возів і гармат, зламався міст на греблі через довгу загату. Поляки були розбиті і втратили 981 чолвіка, 7 гармат, чимало різної зброї, рухомий магазин із хлібом і частину грошової скарбниці; наші ж війська втратили 98 чоловік. Втрати поляків було б більшими, якби Леванідов перепинив їм шлях на Полонне. Ворог зміцнив це містечко (у якому були його магазини) і позицію біля нього та сподівався затримати тут Каховського, але, внаслідок занепаду духу в польських військах після бою біля Деревичів, безладності відступу та інших обставин, а також рішучого наступу Каховського, Понятовський відмовився від зазначеного наміру, відправив частина запасів до Заслава, наказав інші запаси запалити і 6-го червня на світанку вирушив туди, під прикриттям ар’єргарду Косцюшка; потім він прилучив до Зелинець (Жилинець) частину військ Любомирського, а сам розташувався біля Шепетівки. 6-го Каховський зайняв Полонне. Для переслідування противника направили генерал-майора Шереметєва, який наздогнав його не відразу, оскільки затримувався через зіпсовані мости; потім був висунутий загін генерал-майора Маркова, аби обійти поляків через Зеленці і вдарити їм у фланг. Марков швидко вирушив на світанку 7 червня й у 7 годині ранку прибув до Зеленець, де був зустрінутий 3,000 поляків Зайончека, підкріпленими потім самим Понятовским, о 6 годині вечора противник почав відступ до Заслава. Майже у цей самий час підійшов з протилежного боку Косцюшко, який, зав’язав нерішучий в бій із частиною сил Маркова, та був втягся до лісу і манівцями приєднався наступного дня до Понятовського. У цьому бою, іменованому в реляції Каховського (від 29 червня) «боєм при Городище», поляки втратили щонайменше 800 чол., беручи до уваги поранених, і 2 гармати, а росіяни 730 людей. Тим більше, що Понятовський, зосередивши біля Заслава до 23,000 чоловік, вирішив продовжувати відступ, до чого сподівався поставити російську армію між двох вогнів, задля чого вирушив з 17,000 чол. до Острога, спрямувавши Любомирського з 6,000 чол. до Кунева; Каховський, слідуючи за поляками, вступив 9 червня у Заслав. Тут з’явилися до нього ад’ютанти Понятовського з пропозицією укласти перемир’я на 4 тижні. Каховський відповідав, що “продовжуватиме дії свої до того часу, доки існувати буде у Польщі партія, чи якесь скупчення військ, супротивне генеральній конфедерації і великодушним намірам Її Імператорської Величності, прихильних загальним бажанням справжніх патріотів до повернення республіці вольності й законів її, викрадених беззаконною конституцією 3 травня; І що приєднатися до конфедерації чи покласти зброю, суть єдиний шлях, який може припинити поразки цих супротивних військ та відвернути пролиття крові» (з біографії генерала від інфантерії графа Михайла Васильовича Каховского (Коховского)

Отож, росіяни, за їхньою версією, отримали цілковиту перемогу. Зауважте, одного разу тут таки подано обидві назви - Зеленці і Жилинці. Тобто мої докази ще раз підтверджені.

А ось і польська версія розвитку подій під Жилицями.

Під Зеленцями польський корпус генерала Зайончка зайняв позицію на підвищенні при дорозі Полонне-Заслав, з багнистою долиною на лівому крилі, з краєм підвищення на правім і лісом за плечима. Трокін і Зайончик не зайняли між тим село Зеленці, а ліс заважав оглядати й передбачати можливий розвиток подій. На крилах поставлено кінноту, у центрі піхоту та покликано на поміч Понятовського.

О шостій ранку сили російські розташувалися під вогнем польської артилерії на рівнині, що була на ступінь вища, з кіннотою на лівому крилі, піхотою на правому і двома батальйонами піхоти у відводі. Користуючись відсутністю польської протидії росіяни зайняли село та розпочали під його заслоною прицільний обстріл.

О сьомій ранку на поле битви прибув Понятовський, що призвело до втримання атаки росіян та до очевидного зміцнення польських сил. Ліве крило підпер полк кінноти, праве бригада кавалерії народової, а усередині став другий відділ піхоти. Інші відділи прибували протягом тривання битви і зупинялися під заслоною лісу. Зважаючи на обстріл з боку села, Понятовський наказав очистити її від ворога, що усе ж не вдалося здійснити і село підпалили. (Інше джерело про цю подію пише так: інший російський відділ зайняв Зеленці, не осаджені поляками. По невдалій атаці кавалерії на село, князь Йозеф Понятовський наказав його підпалити, що призвело до втечі росіян.) Дим заслонив полякам поле битви, і росіяни під його запоною вдарили на кавалерію на правому крилі, котра замість наступу на ворога прийняла його на місці, що швидко призвело до розбиття шикування та панічної втечі. Дякуючи інтервенції князя Сангушка та офіцерів вдалося повернути кавалеристів, а тим часом російські вершники потрапили під сильний обстріл польської артилерії, аби через якусь хвилю стати заатакованими з флангу кавалерією, що поверталася, а з чола кавалерією з другої лінії. Для зміцнення ефекту Понятовський наказав Чапському зміцнити польський натиск, але той зажадав письмового наказу, посилаючись на те, що усний є незрозумілим.

Після артилерійської підготовки у центрі до атаки рушили російські гренадери, а польська піхота, що складалася переважно з рекрутів, силою трьох батальйонів утекла від їхнього вигляду, не витримавши сильного обстрілу. Утікаюча піхота утворила прогалину у центрі, що використали росіяни, а додатково виникло замішання у черговім батальйоні, що стояв у відводі. У ту прогалину рушив Понятовський на чолі двох батальйонів та, незважаючи на сильний обстріл польської артилерії і вогонь поляків, гренадери кілька разів піднімалися в атаки на багнети, але без успіху.

На лівому крилі так само почався російський натиск, під силою якого поляки почали відступати. Коли росіяни підійшли під вогонь польської артилерії, вдалося їх відігнати контратаками піхоти і зайняти попередні позиції.

Незважаючи на опір росіян на усіх відтинках Понятовський постановив перебрати ініціативу формуючи відділ генерала Вельгорського, котрий однак діяв вельми самовільно, завдяки чому Морков зміг переформувати свої відділи. Але російський генерал не почувався впевнено і посилав до Каховського гінців з проханнями допомоги. Але він підтримки не отримав і вирішив формуватися у чотирикутник та виходити з поля бою. Приблизно о 5 годині по полудні битва закінчилася, а на полі бою залишилися поляки. Викрикнуто віват і по відпочинку, що тривав 2 години, розпочато повернення. Поле бою зайняв знову Морков, проголошуючи себе переможцем. Загородив він дорогу дивізії Косцюшка, що підтягнулася до місця події, котрий однак незважаючи на перевагу ворога відійшов, давши кілька артилерійських залпів.

Що ж то за орден - Virtuti Militari?

«Битва під Зеленцями була дуже важливою звитягою в історії не лише тієї війни, а також з часів ЯнаIII то є перша битва, яку виграли поляки без нічиєї допомоги, як написав у листі король Станіслав Август Понятовський до свого племінника, Юзефа Понятовського. За його ж намовою встановив у дні битви військову відзнаку Virtuti Militari. Перемога та підняла дух всього війська», - пише одне з польських Інтернет видань.

Перші ордени військової доблесті були присвоєні 22 червня, а вручені 25 червня 1792 року вже в Острозі, куди поляки утекли з Ізяслава. Ось перші кавалери:

генерал-лейтенант Юзеф Понятовський
генерал-лейтенант Тадеуш Косцюшко
генерал-майор Міхал Вельгорський
генерал-майор Станіслав Мокроновський
бригадир князь Євстахій Сангушко
полковник Юзеф Понятовський
полковник Міхал Хоментовський
генерал-майор Юзеф Зайончек
майор Миколай Броніковський
майор Юзеф Щутовський
підполковник Людвік Каменецький
поручик Міхал Ціхоцький
поручик Людвік Медзел
шеф швадронуБартоломей Гіжицький

Були тоді запроваджені золоті медалі для генералів та офіцерів і срібні для підофіцерів і шерегових. Згодом, коли король повернувся до Варшави, було опрацьовано статут ордену на зразок австрійського статуту Ордену військового Марії Терези і став він поділятися на 5 класів – Хрест великий із зіркою, Хрест командорський, Хрест кавалерський, медаль золота та медаль срібна.

Матеріал з Вікіпедії

Virtuti Militari (Військова Доброчесність) - орден, найвища військова нагородаПольщі за мужність перед лицем ворога, еквівалентбританського Хреста Вікторії.

Орден запровадив1792 рокукороль Станіслав Авґуст Понятовський - після розгрому російських військ у битві підЗеленцями.

Серед перших нагороджених орденом були генералиТадеуш Костюшко таЮзеф Понятовський.

Орден скасував російський цар (і водночас монарх Польського Королівства)Микола I після придушення польського повстання1831 року.

Відзнаку поновив уряд незалежної Польщі1919 року.

Орден має 5 ступенів:

Великий Хрест (з зіркою)

Командорський Хрест

Кавалерський Хрест

Золотий Хрест

Срібний Хрест

В часиДругої Світової Війни, Virtuti Militari також були нагороджені командуючі союзних військ, які сприяли визволенню Польщі з-піднімецької окупації.

Одним із кавалерів ордену є командувачУкраїнської Національної Армії Павло Шандрук (1965; нагороджений польським урядом на екзилі за участь у польсько-німецькій війні1939 року).

Як треба дружити і що робити з пам’ятником?

Управління з питань внутрішньої політики Хмельницької облдержадміністрації, управління культури, туризму і курортів Хмельницької облдержадміністрації, Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Островського у підготовленому до 70-річчя Хмельницької області збірнику «Національні меншини Хмельниччини» записали:

«Ведеться опіка над відомими пам’ятками культури та похованнями, зокрема… «Віртуті мілітарі” на місці заснування ордену після успішного бою 18.06.1792 р. військом польського короля Августа Понятовського (с. Зеленці Старокостянтинівського р-ну).»

Тобто: українська влада досі опікується цим пам’ятником, встановленим 1999 року помилково не у тому селі, де фактично був бій, та й навіть не у тому районі. Звичайно ж, цей пам’ятник треба негайно демонтувати або ж пристосувати його для нагадування про справді важливу і трагічну сторінку в історії села, наприклад, Голодомор 1932-33 років.

А який пам’ятник треба встановити у Жилицях на Шепетівщині?

На мою думку, у Жилинцях, які поляки уперто називають Зеленцями, треба встановити Пам’ятник спаленому татарами 1589 та поляками 1792 року селу. Ніяких пам’ятників чужої військової доблесті на землі України бути не повинно!

А коли хтось хоче мати у нас пам’ятник своїм полеглим чи загиблим співвітчизникам, то це має бути скромний надгробок на могилі і нічого понад те.

Валентин БЕНДЮГ

Примітка: різночитання у російських та польських документах, що стосуються дати бою, викликані тим, що поляки користувалися новим – григоріанським, а росіяни старим – юліанським календарями.